Подольський Олесандр Андрійович
Олександр Подольський народився в м. Балаклія в сім’ї Андрія і Світлани Подольських. «Бажання бути рятувальником до Олександра прийшло після армії, розповіла його мати Світлана. Він в армії служив у місті Ічня Чернігівської області, там теж є пожежна частина. Усюди ліс, гарна природа, у них там було багато виїздів, і якось це його захопило. І, вже повернувшись з армії, він твердо вирішив бути тільки пожежником».
3 2015 року, на протязі восьми років, Олександр Подольський служив пожежником-рятувальником у 5-й Державній пожежно-рятувальній частині 3-го Державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС Харківщини. Він – сержант служби цивільного захисту. Робота була його життя. Він був повністю відданий їй, своїм колегам, своїй частині. Він сприймав їх як свою другу сім’ю. У 2012 році Олександр одружився. На свято запросив колег й виголосив промову: “Без перебільшення тут зібралися дві мої сім’ї. Мої рідні й моя друга сім’я, з якою я в прямому сенсі й у вогонь, й у воду”.
На початку повномасштабної війни знайомі пропонували родині Подольських виїхати до Ужгорода, але Олександр відмовився. Його мати згадує: “Він, ясна річ, навіть не сумнівався, що треба залишатися. А я без нього точно не поїхала б ніколи. Він казав: “А хто, якщо не ми?”.
З матір’ю Світланою в Олександра була домовленість: коли він на роботі, то принаймні раз на годину надсилатиме їй повідомлення у Viber. «Ми коли вийшли з метро 16 березня, – згадує Світлана Подольська, – побачили ці страшні клуби диму, вибухи. І я знала, що він там. Звісно, я як мама мала істерику, я ввесь час дивилися в телефон, чекала, коли він подзвонить.» «Наступного дня ми з самого ранку з ним листувалися. Ось смайлики: він мені, а я йому надсилала. І ось о 13:17 було від нього повідомлення. Я йому смайлик відправила. І все. Це найчорніший день у моєму житті”, — говорить Світлана
17 березня 2022 року Харків вкривав ядучий дим: горів один із найбільших ринків Європи — “Барабашово”. Палали павільйони на площі 500 квадратних метрів. Це росіяни, що на той момент майже впритул наблизилися до міста, вгатили по ринку з артилерії. А коли на місце приїхали пожежники, ударили знову “Градами”.
Начальник пожежно-рятувального караулу Євген Счастний разом з колегами тоді гасив займання на ринку “Барабашово” в Харкові. «Як стояв я, просто впав на землю й прикрив голову. Це менше, ніж секунда”, — згадує начальник караулу Счастний. Піднявшись, сержанта Олександра Подольського, ми знайшли нерухомим. Першим ділом перевірили реакцію на голос. Усі запитували. Але ніякої відповіді від нього не було.» У лікарні Олександрові діагностували уламкові поранення, несумісні з життям. За даними облуправління Держслужби з надзвичайних ситуацій, Олександр став першим рятувальником на Харківщині, який загинув під час несення служби під час повномасштабної війни.
“Осад був, що я не вберіг свого побратима. До цього теж були влучання, але я не бачив в його очах страху. Він завжди першим заходив туди, куди краще не треба заходити”, — згадував Счастний Євген, начальник пожежно-рятувального караулу.
Харків прощався зі своїм Героєм 19 березня. Попри небезпеку, провести Олександра в останню дорогу прийшли десятки людей. поруч з Олександром були найрідніші – сім’я. Також віддати шану своєму колезі та другу прийшли дуже багато рятувальників. Вони приїхали на пожежних машинах – тих, на яких працював і Олександр Подольський. Усі рятувальники були у формі, тримаючи в руках каски – у скорботі за полеглим товаришем. Кожен з них мав у руках по дві гвоздики, які поклав біля труни Олександра, пам’ятаючи його як прекрасну, відкриту та добру людину.
Олександра поховали у Харкові — на Алеї Слави Безлюдівського кладовища ( 18 кладовище). Олександр Подольський загинув, рятуючи рідний Харків від вогню, посмертно він нагороджений Орденом “За мужність”.
За життя Олександр займався важкою атлетикою й мріяв, щоб на роботі з’явився тренажерний зал. “В нас спортзалу зовсім не було. Ми займалися в гаражі. У нас був тільки тапчан, гирі й більше нічого”, — розповів начальник пожежно-рятувальної частини Віктор Удод. Олександр тренувався сам і тренував інших, зокрема, і мене. Коли я починав скаржитися: важко чи щось іще, він казав мені: “Шефе, ти начальник у підрозділі, а тут я начальник — і тут будеш ти мене слухати”, — згадує Удод. У грудні коштом сім’ї матері Олександра Подольського у частині обладнали таку кімнату», – cказав начальник пожежно-рятувальної частини Віктор Удод. “Протягом року, який я живу без нього, це був для мене стимул здійснити його мрію. І ми це зробили. Щодня з чоловіком думали, які краще замовити тренажери, якою буде ця кімната. Ми для цієї кімнати подарували дві фотографії сина. Щоб хлопці про нього пам’ятали, несли світлу пам’ять”, — розповіла мати Олександра.
21 вересня 2023 року На будівлі 5-ї пожежно-рятувальної частини у Харкові встановили меморіальну дошку Олександру Подольському.
«Місце, на якому повісили пам’ятну дошку,- каже дружина Олександра Олена, — це місце, поруч з яким ми познайомились. Я йшла на роботу, він мене зупинив, якраз біля місця, де зараз висить ця дошка. Запропонував мені кави, але я відмовилася. Потім ми зрештою зустрілися, і все почалося. Для мене це місце зустрічі з моїм першим коханням, і тепер це буде нагадуванням сину, він завжди буде його бачити”.
Олена Подольська за місяць після загибелі Олександра пішла працювати в ДСНС, обійняла посаду радіотелефоністки у 27-ій пожежно-рятувальній частині.”Мало людей залишилося на посадах. І я запропонувала допомогу. Ким я можу тут працювати? Звісно, що рятувальницею, мабуть, ні, а ось радіотелефоністкою — так. Я не була готова, це для мене взагалі нова парафія, це було таке спонтанне рішення. Але я не шкодую. Перебуваючи тут, я ніби трошки дотягуюся до нього, стаю трошки ближче. Спочатку не знала, яку я можу принести користь, якщо я нічого не вмію. Було страшно, по-перше, підвести його, бо він був людиною, яка все знала. Він знав усі накази, усе вмів. Я боялася його підставити, бо я чогось не знаю та не вмію. Зараз я більш впевнена у собі. Він багато розповідав історій зі своєї пожежної практики. Завжди казав: “Крадій бере тільки те, що треба, а пожежа забирає все”. Олександр постійно говорив: “Хто, як не я?” Щоб бути рятувальником, ти повинен народитися з цим. У ДНК повинно бути це”, — говорить Олена.
О.Подольська розповіла, що нещодавно їхній син приєднався до руху юних рятувальників, тому що хоче допомагати людям, як і батько.
Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Вічна пам’ять і шана полеглим Захисникам України!