Шановні мешканці Балаклійської територіальної громади Ізюмського району Харківської області!
Відповідно до Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», просимо вас прийняти участь у громадському обговоренні щодо перейменування вулиць м.Балаклії: пров. Серпуховського, вул. Мічуріна, вул. Чайковського, та вулиці Кіровка Протопопівського старостинського округу .
Громадське обговорення буде проводитись у формі електронної консультації на офіційному веб-сайті Балаклійської міської військової адміністрації за відповідним посиланням (Гугл-форма) в період з 05 травня 2026 року по 14 травня 2026 року.
ГОЛОСУЙТЕ ЗА ПОСИЛАННЯМ: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeFy4RuH8I04VstiTCfvRDr76omwS0cLvjSLdp6nB3XoDw0VQ/viewform?usp=publish-editor
Ми закликаємо всіх мешканців Балаклійської територіальної громади долучитися до цього історичного процесу та зробити свій внесок у створенні нових назв, які будуть відзначати нашу гідність та історію!
| № з/п | Назва вулиці, провулку, яка є | Варіант нової назви | |
| м.Балаклія | |||
| 1 | пров. Серпуховський | пров. Козацький | |
| 2 | вул. Мічуріна | вул. Володимира Симиренка | |
| 3 | вул. Чайковського | вул. Якова Едельштейна | |
| с.Протопопівка | |||
| 4 | Вул. Кіровка | вул. Затишна | |
Інформаційна довідка
Яків Самійлович Едельштейн
Яків Самійлович Едельштейн (1869–1952) — визначний український та радянський вчений-геолог, геоморфолог і географ, професор Ленінградського державного університету (з 1925), заслужений діяч науки РРФСР (1936). Народився у м. Балаклія на Харківщині, зробив значний внесок у вивчення геоморфології Сибіру та Кавказу.
Основні факти про Якова Едельштейна:
Спадщина: Залишив понад 100 наукових праць, був відомий як один із засновників радянської геоморфологічної школи
Походження та освіта: Народився в сім’ї дрібного службовця. Рано втратив батьків, був під опікою старшої сестри. Закінчив 3-ю Харківську гімназію із золотою медаллю, навчався на природничому відділенні Харківського університету.
Наукова діяльність: Досліджував геоморфологію, четвертинну геологію, гідрогеологію. Більшу частину діяльності провів у Ленінграді, досліджував гірські райони Сибіру (Алтай, Саяни).
Репресії: Наприкінці 1940-х років (близько 1949 року), у віці 80 років, був репресований. Помер у тюремній лікарні 12 січня 1952 року. Посмертно реабілітований в 1954 році. Місцезнаходження його могили невідоме.
Володимир Симиренко
1891, 29 грудня – у селі Мліїв на Черкащині в сім’ї українського вченого-помолога Левка Симиренка народився син Володимир, який стане ученим-селекціонером, професором Полтавського сільськогосподарського університету.
Його схильність до садівництва батько помітив ще з дитинства і став залучати до робіт у саду та розсаднику.
Закінчив Володимир Симиренко Київську гімназію, сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту (1918). Як дипломованого фахівця, добре обізнаного з науковою роботою, його залучили до праці у Міністерстві земельних справ УНР, де він керував секцією садівництва. Одночасно йому запропонували роботу у Всеукраїнському сільськогосподарському комітеті – зародку сучасної Академії аграрних наук. У листопаді 1920 року очолив Мліївську садово-городню дослідну станцію і Центральний державний плодовий розсадник України, створені на базі колишнього маєтку Симиренків, де свого часу його батько вивів знаменитий сорт яблук «ренет Платона Симиренка».
Мліївська дослідна станція стала головним садівничим науково-методичним центром. 1923 року створив Всеукраїнську помологічну комісію.
Був реконструктором садівництва в Україні. У 1928 році в його розсадниках було близько 40 000 гібридів плодових дерев і ягідних кущів. 1930-го очолив організований ним у Києві (у місцевості Китаєво) НДI плодового і ягідного господарства. У 1920–1930-х роках викладав у Київському політехнічному інституті, Полтавському та Уманському сільськогосподарських інститутах. Автор численних наукових і популярних праць та підручників із проблем садівництва. Редагував часописи «Вісник садівництва, виноградарства та городництва», «Садівництво та городництво».
У своїх працях підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місцевих сортів, у другу чергу — на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидностей. У цьому та у поглядах на спадковість він розходився з офіційним в СРСР вченням і практикою російського генетика Івана Мічуріна. Зокрема, наважився запропонувати альтернативні шляхи розвитку садівництва, які йшли в розріз з думкою тодішньої влади і особисто Сталіна. 8 січня 1933-го заарештований органами Державного політичного управління УСРР. Тоді енкаведисти спалили у каміні весь родинний архів і багато безцінних рукописів наукових праць. Майже одинадцять місяців вчений перебував у камері смертників у Лук’янівській в’язниці. Саме там він, мабуть, на вимогу слідчих написав свою автобіографію.
Симиренка звинуватили в “участі в антирадянській терористичній організації” і засудили до 10-ти років ув’язнення. Перебував у Херсонській виправно-трудовій колонії. Був достроково звільнений у грудні 1937-го. Незабаром його знову заарештовують і відвозять до Луб’янки, де він проходить нове коло допитів, принижень і знущань. Але довести провини перед владою чи виявити злочинність у його науковій діяльності не вдалося. Вченого світового масштабу у серпні 1937 року призначають на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу на Курщині. Восени 1937-го поблизу міста Обоянь він посадив свій останній сад, проте побачити його так і не встиг. У березні 1938-го арештований втретє, засуджений до розстрілу і страчений 18 вересня у Курську. Місцем поховання Симиренка вважають урочище «Солянка» в міській зоні Курська.
Тоді ж із українських книгозбірень вилучили і спалили його книги, часописи з його статтями. Заборонили і знищили наукові твори і його батька – всесвітньо відомого ученого, садівника та помолога Левка Симиренка, сплюндрували Мліївську дослідну станцію, симиренківську садибу Платонів хутір, зруйнували родинну симиренківську Свято-Троїцьку церкву та родинний цвинтар навколо неї, репресували всю симиренківську родину, і навіть славетний симиренківський сорт яблуні – «Ренет Симиренка», назвавши сорт «Зеленкою Вуда».
Реабілітований 1957 року.
